Вільногірська загальноосвітня школа №5
Понеділок, 25.09.2017, 13:23
ГоловнаРеєстраціяВхід Вітаю Вас Гость | RSS

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » ВІДПОЧИНОК, ДОЗВІЛЛЯ » Струни моєї душі » Мені сподобалось... (Якщо вам щось сподобалось - може це сподобається й іншим...)
Мені сподобалось...
AdminДата: Четвер, 14.02.2013, 22:11 | Повідомлення # 1
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Розмістіть тут все, що вам здалось красивим: вірші, афоризми, фото, посилання на веб-сторінки... якщо це зігріло Вас, може, зігріє ще когось?
 
AdminДата: Четвер, 14.02.2013, 22:12 | Повідомлення # 2
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Роман Скиба

(Львів - Київ)
* * *

Л.П.

І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

http://ukrart.lviv.ua/poetskr132.php
 
AdminДата: Четвер, 14.02.2013, 22:15 | Повідомлення # 3
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Олексій Бик

( м. Сосниця)

             
* * *
Причаруй мене, примовчи,
Нам залишилося так мало,
Орють мозок холодні рала,
Перековані на мечі.

Засніжило і замело
І заблискало,
Наче криця...
Полюби мене,
Чарівнице,
Полюби мене всім назло.

Захисти мене, схорони,
Я молюся твоїй любові,
Я від істини - напівслові,
А від смерті -
На півструни.

Я одвіку такий нічий,
Я од вітру такий шалений...
Подивися ще раз
На мене...
Причаруй мене,
Примовчи.

http://ukrart.lviv.ua/poetskr132.php
 
AdminДата: Четвер, 14.02.2013, 22:21 | Повідомлення # 4
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Ніна Кур'ята

( м. Одеса)
          * * *
Колобродом яскравим, зоряним,
Припорошеним сніговіями,
В бездоріжжя полів незораних
Попливло моє небо з мріями,

А назустріч - дощі залізнії…
Чи залишуся в їхнім скреготі,
Чи полину в октави пізнії
З журавлиним останнім клекотом?

А звідтіль, де сніги некошені,
Звідтіля, де птахи нелякані -
Раптом ти надішлеш запрошення
Та по білому полю - знаками?

…Чи подужаю це одужання -
Але що тобі в моїм імені?
Чуєш, дужий мій, небайдужий мій?..
Подзвони мені,
подзвони мені!..

* * *
Взустріч розкриті очі -
Крила якоїсь птахи.
Ніжно і так пророче
Тілом повзуть мурахи.

Я відбиваюсь в тобі
Срібним лиманним блиском,
Сіллю на твому лобі
І атмосферним тиском.

Всесвіт благає жити,
Тихо стіка в зіниці
Й білі цілує квіти -
Міцно, до полуниці.

http://ukrart.lviv.ua/poetskr131.php
 
AdminДата: Четвер, 14.02.2013, 22:25 | Повідомлення # 5
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Ірина Пиріг 

( м. Івано-Франківськ)
                * * *
Чомусь так гірко плакала Вона,
Ховаючи обличчя у долонях,
І щось боліло в грудях і у скронях,
А в душу не приходила весна.
   Вже серце виривалося з тенет
   І прагнуло відчути подих волі,
   Знайти хвилину радості у долі,
   Шукати між людей і між планет,
Чомусь так гірко плакала Вона,
І сльози витирала, мов дитина
Покарана батьками за провину,
Покарана, залишена одна.
   Зруйнована всесильним почуттям,
   Так втомлена самотнім існуванням.
   Чи варто говорити про кохання
   Тоді, коли прощаєшся з життям.

* * *

Тебе втрачаю і ... живу.
Так дивно: світ не зупинився,
він просто трохи нахилився
і впало небо у траву.
Розбились хмари голубі
і трави стали сині-сині ...
Збираю небо по краплині
і повертаю все Тобі.
Твої цілунки непотрібні.
Вони гіркі, немов полин,
Ти залишаєшся один.
А ще - дощі. Сумні і срібні...

      * * *
Ніч, наче мед, густа.
І, як полин, гірка.
Очі Твої. Вуста.
Сльози мої. Ріка.
Небо й земля - на двох.
Пристрасть знесе мости.
Падає небо в мох.
Рветься земля в світи,
птахом летить з-під ніг
в полум'я золоте.
Тільки б не випав сніг!
Хай ця весна цвіте.

* * *
Просто Тебе кохаю,
до забуття, до сліз.
Чорну зиму лякає
біла кора беріз.
Вчора всміхалось жито,
нині - суха стерня,
Наче крізь біле сито
сипеться сніг щодня.
Щастя чужого раю
вітер мені приніс,
... Просто Тебе кохаю.
До забуття. До сліз.

http://ukrart.lviv.ua/poetskr131.php
 
AdminДата: Четвер, 14.02.2013, 22:27 | Повідомлення # 6
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Аня Багряна 
          ( м. Київ) 
          
                     * * *
Де небо зливається з простором,
Де магніти тримають світ,
Твоя закохана гостя
У чертогах душі стоїть.
Покличеш - не озирається.
Замість голосу - голий бог.
То, напевно, отак збувається
Бажання
Одне на двох…

        * * *
Над посіченим січнем
Від зимової стоми
Стоїмо
      пересічні
незнайомо-знайомі.
Кожен погляд - як здогад,
Кожен порух - як слово.
І чекаємо бога

для своєї Любові.
І чекаємо дива
(кажуть, див не буває),
Ідучи несміливо
Через пекло до раю,
Через лютий у літо,
Через літо… у січень,
І блукаємо світом,
І шукаємо Вічність…

Опиняється в хмарах
Від зимової стоми
Непарована пара
Незнайомо-знайомих…

http://ukrart.lviv.ua/poetskr131.php
 
AdminДата: Понеділок, 25.11.2013, 17:50 | Повідомлення # 7
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Наталя Святокум
У 80-ту річницю голодомору...

На колінах стою перед вами, мої українці,
Мій зневірений вкотре, вдесяте обдурений люд.
Не повірити гаслам - це право… Повірте, як жінці:
Що за наших дітей - світлочоле майбутнє - молю…

Доясніє свіча, жовтим воском стече у минуле,
До зотлілих у голоді, ніби цей вогник, малят…
Я стою на колінах… мої українці… поснули?..
Та хіба вам уроки, запечені в кров, не болять?!

Скільки треба смертей, скільки болю, аби підвелися?..
Жертви молять з могил... А живим і тепер не кортить
Свій зомбований погляд звести, щоб кати обпеклися,
І не славили більше творців невимовних страхіть?..

* * *

Вікторія Пожарська

Я вже по вінця. Я вже до краю!
Мерзну. Палаю. Борюсь. Вибухаю!...
Губляться душі - навколо фіктивність.
На п"єдесталі ціна, а не Цінність...
Очі закрию. Укриюся пледом.
Світ полікую - молитвою, медом.
Чаєм з любові нап"юся я, може...
Та знову полин... смієшся ти, Боже?
Вмирає краса - замість книги : айфон.
Зникає природність - не пісня : рінгтон...
Цигарка в вагітної. Нуль каяття.
Нарощені коси...думки, почуття.
Спалити? Втопити? Розчистити поле?
Знайти? Відновити? Повірити знову?..
Стрілу загострила. Цілюсь. Пускаю -
Бо я вже по вінця. Я вже до краю...
...хай світ пробачить
слабкий і сильний
такий божевільний
таку божевільну...

* * *

Колос
Рядки і звуки


Я сам не знаю як так сталось. Непомічено
В кімнаті нашій випав самий перший сніг...
На вулиці осінні вились сутінки,
А я дивився і побачити не міг
За пеленою хуртовини непомірної
Тебе знеможену від руху і людей, -
Ти з стількома мене ділила, що не зчулася
Як стала просто квіткою з моїх оранжерей.

І новий ранок не приніс тепла і ніжності.
У кучугурах ліжко моє й ти
Сиділа скраю, як бувало в дні покірності,
Коли заради тебе я готовий був іти
Посеред ночі крізь дощі й чумні негоди,
Крізь сито натовпу, крізь стіни млявих днів,
Лише заради того, щоб твої чарівні ноги
Ступали стежкою безпечною і я тобі хотів
Всього лиш дати хоч на подих зрозуміти...
Що не в'яжу, що можеш взяти й полетіти.

Та чи жалкую я про ті свої слова?
Чи побиваюсь через хаос і свободу?
Чи бачу в інших я тебе і чи зима
Доладна все закути найміцнішим в світі льодом?
Навряд, бо ліжко моє виснажене холодом,
Мій темний демон поруч тішиться і я
Кидаю книги, фото, одяг твій у полум'я,
Коли найшвидший потяг мчить тебе в нове життя.
І хай ці шльондри зводять знову мене з розуму,
І хай біснується мій схиблений азарт,
Чи є десь більше пекло ніж у грудях коли спомини
Тебе штовхають на найвищий в місті дах?

Десятки несумісних ножових.
А я ще добре пам'ятаю твій дитячо легкий почерк,
Десятки перших ліпших, недоладних і сліпих,
Чи є десь більший рай за твої небом вмиті очі?..
І стільки снігу тут, що вже не розгребтись,
Та коли вдасться і я вийду ще назовні
І ми зустрінемось, хай споминів лихих
Не буде більше. І життя мене наповнить
Своєю мудрістю й пізнаю я цей світ,
Окрім любові не існує більше сенсу,
Я й не помітив як пішов над містом сніг,
І ти розтанула і зупинилось моє серце.
 
AdminДата: Понеділок, 25.11.2013, 18:06 | Повідомлення # 8
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Катерина Лизогуб
Шоста ранку

Вона у вагоні дістає ковдру й знімає взуття
Їде з першої до останньої. Їй більше не треба спішити
Літня жінка кричить «Ей плохо. Скорее, врача!»
Вона дзвонить мамі і (вперше!) просить навчити жити.

Він прокидається мало не впавши з ліжка, вимикає будильник
Варить каву з корицею (по звичці – без цукру й на двох)
Розуміє, що щось тут не так. Вмикає світильник.
Вони разом були так мало, а ніби мільярди епох.
Одягає чорне пальто, в кишені – квитки на прем’єру
Віддає їх закоханим, що цілуються на зупинці
Хоче їсти, і згадує її «неземні» еклери
Він завжди діставав їх з духовки. Ось, навіть шрам на мізинці.
Які в біса пари, він їде до «їхнього» місця
Намагається зрозуміти, що ж саме пішло не так
Він так щиро її кохав, обіймав під місяцем
ЇЇ «Ніною Річчі» ще й досі пахне його піджак.

Вона звинувачує в усьому себе, карає холодом
Не має сил повернутись й забрати плащ
Його опіки нагадали про себе на зап’ястку йодом
Вона хоче сказати хоча б банальне «Пробач»

Вечоріє. Сильніше вітер б’є у лопатки
Вона знає: треба забрати свої вішаки.
Прибирає одну за одною, бачить його краватки.
Годинник по колу ганяє секундні стрілки.
Вона мовчки з щоки стирає болючу сльозу
Опускається на коліна, і гучно зітхає
Вона в їхній квартирі САМА. Раптом чує грозу
«Боже, хоч би не змок» - все ще його кохає.
Забирає валізи й прямує до виходу в місто
Він сходами вгору іде, дістає із джинсів ключі
Відчиняє двері. Її бузкове намисто,
Закошлатане волосся, родинка на плечі…

Стрепенулось у серці щось на зразок струни
Серце впало додолу, розбилося на уламки
Він насмілився (може востаннє. Хто зна?) підійти
Він насмілився підіймати розбитого серця останки.
Вона ніжно й безсило торкнулась його плеча
У обіймах її не стало, вона розчинилась
Догорав за вікном місяць, мов зблідла свіча
Ну і все ж таки, жити вона лише з ним навчилась.

На термометрі -2, а у ліжку +23
Зігрівають пальці і тепла кава у постіль
Так важливо збагнути, що найцінніші скарби -
Триматись за руки й будити цілунком о шостій.

* * *

Анна Помаранська

Соррі, мене загубили серед вересня.
Випала з дискурсу, понапридумувала відмазок, щоб не дзвонити.
Обіцяла собі забути тебе до пенсії.
Втім цим хвилям так байдуже кого крити.

Пишу альтернативу, щоб не згадувалось.
Хоча ця муза приходить лише на твої ініціали.
Пробувала домовитися з нею кавою
Але з музою друзями ми так і не стали.

Соррі, я тут ні при чому. Їм антибіотики.
Поринаю у світ затяжної своєї застуди.
Мені так планувалось забути тебе до пенсії.
Ну хоча би до смерті забути… Хоча б забути…

                * * *

Андрій Тіток

я живу,
у місті, що б’ється в осінній агонії,
Календарних листах, які відраховують вічність,
Без жодного натяку, жодної крихти самоіронії,
Серед людей, які так чи інакше до мене дотичні,

я живу,
не завжди і всюди доречно, 
Видихаю із димом життєві хвилини,
Безвихідно і так само приречено,
Як циркулює кров судинами,

я живу, 
перетираю порох із літер,
Аби потім з них з’явилась поезія,
Холодна, з дощем, немов би циклони у Пітері,
Траурна, наче найтяжча процесія,

я живу, 
мені обіцяють уявний спокій,
Стабільне життя, зваживши те, що я і так уже на колінах,
Серед таких самих як я копій,
В цій Богом дарованій і ним же забутій країні.
 
AdminДата: Понеділок, 25.11.2013, 18:38 | Повідомлення # 9
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Володимир КУЧЕРЯВИЙ
Я обіцяв

Я обіцяв назавжди кохати. Забув.
Я обіцяв Тебе не віддати. Віддав.
Я обіцяв нікого не чути. Почув.
Я обіцяв не обіцяти. Збрехав.

Тобою назвати дитину. Не зміг.
З Тобою щодня розмовляти. Охрип.
Для Тебе храм збудувати. Це гріх.
На ногах потрібно стояти. Я ліг.

Назáвжди повірити в казку. Не став. 
Писати щотижня листи. Не писав.
Зіграти в російську рулетку. Програв.
Завждú іти до кінця. Упав.
 
AdminДата: Субота, 10.05.2014, 15:06 | Повідомлення # 10
Рядовой
Група: Администраторы
Повідомлень: 48
Репутація: 9
Статус: Offline
Юрій Рибчинський

Коли вечір, чаклун-чародійник,
Мед янтарний на землю проллє,
Я приходжу в твої сновидіння,
Я приходжу в безсоння твоє.

    І кажу тобі: «Люба, кохана,
    В час нічної п'янкої роси
    Зав'яжи мені очі туманом
    Неземної своєї краси.

Зав'яжи мені очі вологі
Неземною красою, щоб я
Більш не бачив на світі нікого,
Окрім тебе, кохана моя!

    І хай кажуть: «Любов — то омана»,
    Все одно в час нічної роси
    Зав'яжи мені очі туманом
    Неземної своєї краси.

А коли ранок сяйвом прозорим
Доторкнеться до наших облич,
Не виймай із очей моїх зорі,
Залиши в них навіки цю ніч.

    І хай кажуть: «Любов — то омана»,
    Все одно в час нічної роси
    Зав'яжи мені очі туманом
    Неземної своєї краси».
 
Форум » ВІДПОЧИНОК, ДОЗВІЛЛЯ » Струни моєї душі » Мені сподобалось... (Якщо вам щось сподобалось - може це сподобається й іншим...)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Copyright Vilnogirsk_school5 © 2017 Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz